Студенти четвертого курсу угорської філології Українсько-угорського навчально-наукового інституту Ужгородського національного університету брали участь у тритижневій педагогічній практиці. Четверо студентів викладали в Ужгородській гімназії імені Другетів. Протягом цього часу кожному студенту потрібно було відвідати усього 15 уроків у різних класах та провести 5 уроків на тиждень: 2 уроки з угорської мови, 2 з угорської літератури та 1 урок виховної роботи. Крім цього, їм потрібно було організувати позакласний захід для учнів школи. На останньому тижні практики студентам також довелося провести залікових уроків, на яких були присутні вчитель угорської мови цієї школи та викладач університету, які в кінці уроку аналізували та оцінювали відвідані заняття з методичної точки зору.
Цього року студенти нашого інституту разом з учнями восьмого класу гімназії організували вшанування подій 1848-1849 років як позакласну подію.
Протягом трьох проведених тижнів майбутні вчителі мали можливості краще познайомитися з учнями та вчителями школи, побудувати більш тісні стосунки зі “своїм” класом. Вони всі згадуватимуть цей період як позитивний досвід.
Можливо, серед практикуючих студентів педагогічна практика була найнезвичайнішою саме для мене, оскільки перед вступом до університету я також вчилася у цьому закладі протягом семи років. Цього разу, як практикант, було зовсім інакше повертатися до школи, знову бачити свій колишній навчальний кабінет, розмовляти з моїм колишнім класним керівником та колишніми вчителями, відчувати речі з іншого боку. В цілому, я дуже насолоджувалася педагогічною практикою, моя група працювала наполегливо, готувалися разом зі мною, і під час цих трьох тижнів не лише я їх вчила, а й вони мене. Я рада, що з часом покращилися наші стосунки: під час перерв ми розмовляли, проводили час разом, грали, готувалися разом до вшанування подій 1848-1849 років.
Що стосується професійної частини практики, вона виявилася дуже різноманітною: протягом трьох тижнів мені вдалося провести заняття майже кожного типу, і водночас було достатньо часу для відпрацювання сценарію урочистостей. Напевно, було б більше часу, якби нас не переривала повітряна тривога під час деяких репетицій. В таких випадках ми дотримувалися встановлених правил і йшли до найближчого сховища, продовжуючи репетицію майже в темноті. І якщо тривалість тривоги виявлялася занадто довгою, ми розважалися різними мовними іграми (наприклад, “ланцюжок слів”, “місто чи країна” і т. д.), в які із задоволенням долучалися учні інших класів школи.
Під час консультацій перед та після проведених нами уроків наші вчителі час від часу згадували свої перші педагогічні практики. Я запитувала їх більш докладно про це, та задавала декілька питань, пов’язаних з освітою.
Спочатку я поспілкувалася з моєю шкільною керівницею практики, вчителькою Мартою Кеві, яка працює в цій галузі вже майже тридцять років.
– Як розпочиналася ваша кар’єра? Розкажіть про її початок!
Моя кар’єра розпочалося важко. Тривалий час я працювала виконуючим обов’язки вчителя в Ужгородському районі, кожні два місяці мені доводилося оформляти нове призначення. Короткий час я працювала вчителем в школі з українськими дітьми. Після цього мені вдалося отримати посаду вчителя в Ужгородській школі імені Дойко Габора, спочатку я була бібліотекаркаю, потім працювала в групі подовженого дня і, нарешті, обіймала посаду вчителя угорської мови та літератури. В гімназії я працюю вже з її відкриття у 2004 році.
– Чому обрали цей напрям?
Я завжди любила літературу, обожнювала читати. Граматику в той час я ще не так сильно любила, але зараз це також змінилося. Таким чином, я вибрала цей напрям.
– Що Ви пам’ятаєте про свою першу педагогічну практику?
Після першого уроку в рамках моєї педагогічної практики я майже плакала. В кінці практики наш викладач запитав мене, чи бажаю я викладати в майбутньому, і я протестувала усіма можливими способами. Тоді я думала, що ніколи не стану вчителем. Однак зараз я можу пишатися майже тридцятирічним досвідом у цій сфері.
– Можливо, не перебільшення сказати, що останні кілька років повністю змінили життя нас усіх: спочатку COVID, з якого ми ще повністю не відновилися, а вже почалась війна. Внаслідок всього цього також змінилося навчання, що в основному відбувалося в онлайн форматі. З Вашого погляду і досвіду, як це вплинуло на учнів?
На мою думку, дистанційне навчання не спрацювало для більшості дітей. Були ті, чиї досягнення покращилися, оскільки вони таким чином могли працювати та засвоювати матеріал власним темпом, але учні взагалі не сприймали і сприймають серйозно онлайн навчання. Я вважаю, що для того щоб ця система працювала, вона потребує строгого впливу батьків, аби учень відносився до цього серйозно і не займався під час занять різними можливостями онлайн платформи (налаштування різних фонів тощо), або не відвертав свою увагу на інші речі. Повернення до офлайн навчання справді показало, наскільки неефективними були проведені уроки в онлайн формі. Я бачу сенс таких занять лише у випадку, коли в класі є дитина з серйозним захворюванням, яка хоче навчатися, але неможливо, щоб вона фізично була присутньою в школі. Проте, якщо батьки не ставляться серйозно і не приділяють уваги своїй дитині, то вчитель, якби не старався, не зможе ефективно передати тему уроку.
– Останнім часом, як вважаєте, наскільки важче сьогодні вчителям на початку професійної діяльності, ніж було 5 або 10 років тому?
Це питання перспективи: з одного боку, однозначно, набагато складніше зараз, ніж було кілька років тому. Коли я починала кар’єру в цій сфері, навіть тоді не було легко для вчителів-новачків, і, на жаль, це не змінилося з того часу. Основне, на що я б виділила, це те, що якщо раніше ставлення дітей змінювалось приблизно раз на десять років, то сьогодні ця зміна відчутна через кожні 4-5 років.
Нещодавно у школі траплялося, що під час “дня самоврядування”, коли старшокласники ведуть уроки в молодших класах замість вчителів, випускники здивовано помічали, як відрізняється ставлення молодших дітей, та наскільки різні їхні інтереси. Вчитель повинен бути настільки гнучким, щоб кожні 4-5 років відновлюватися, пристосовуватися до змін нових поколінь, але це не завжди виходить, бо врешті-решт ми теж люди. З іншого боку, для вчителя, який тільки починає свою кар’єру легше, оскільки у нього більше ресурсів і можливостей, ніж було раніше, і він може ефективно використовувати переваги техніки, але і в цьому випадку важлива саме працездатність та уважність учнів.
– Які поради Ви б дали вчителю початкових класів?
Не здавайтеся на першій перешкоді, будьте стійкими навіть у складних ситуаціях. Бажаю багато сил та впевненості всім, хто готується працювати у цій сфері!
Після цього я поспілкувалася з Петром Ковачем, вчителем угорської мови та літератури, який також вже понад двадцять років працює на педагогічній стежці.
– Як розпочиналася ваша кар’єра? Розкажіть про її початок!
Для мене не було сумнівів, що я хочу обрати цю кар’єру після того, як у нашій школі, яка тоді була лише восьмикласною, була дуже хороша вчителька з цих предметів, Юлія Варга, яка захопила мене угорською мовою та літературою. Мені дуже сподобався її спосіб навчання, та я завжди любив читати: наприклад, у третьому класі я прочитав книгу Д. Ф. Kупера “Велика індіанська книга”, яка, якщо я правильно пам’ятаю, складала 963 сторінки.
У 1995 році я розпочав свою кар’єру в Ужгородській школі імені Дойко Габора. Протягом року я працював вчителем групи подовженого дня, а потім почав викладати угорську мову та літературу. Я працював там вісім років, а з моменту відкриття Гімназії імені Другетів у 2004 році я є викладачем у цьому закладі. Протягом минулих років я вже викладав у кожному класі, але минулого року мені довелося постати перед новим викликом: вперше в моїй кар’єрі я викладав у четвертому класі початкової школи. Під час цього періоду мені довелося використовувати зовсім інші методи навчання, які дуже відрізняються від методів середньої школи, але загалом я думаю, що я впорався із цим завданням.
– Що Ви пам’ятаєте про свою першу педагогічну практику?
Мою першу педагогічну практику я проводив в Ужгородській школі імені Дойко Габора, де вперше вів уроки угорської мови та літератури у 9 класі. Мені не було легко працювати з учнями цього класу, та в ті часи в навчальному плані було заплановано 5-6 уроків з цих предметів на тиждень. Якщо пам’ять мені не зраджує, пройшов тиждень, перш ніж я почав менше хвилюватися перед кожним уроком, я попросив дозволу в свого керівника на те, щоб самостійно проводити уроки. Після цього він був присутній тільки на моїх залікових уроках, разом з двома іншими викладачами кафедри угорської філології УУННІ. Хоча ці уроки не були поганими, присутні педагоги завжди звертали мою увагу на неточності та помилки. Я вважаю, що під час такої педагогічної практики можна вчитися з кожного проведеного уроку.
– Можливо, не перебільшення сказати, що останні кілька років повністю змінили життя нас усіх: спочатку COVID, з якого ми ще повністю не відновилися, а вже почалась війна. Внаслідок всього цього також змінилося навчання, що в основному відбувалося в онлайн форматі. З Вашого погляду і досвіду, як це вплинуло на учнів?
Протягом трьох семестрів наша школа працювала у дистанційному режимі, що суттєво вплинуло на учнів: дуже багато дітей мають проблеми з концентрацією та увагою, не кажучи вже про те, що в області стає все менше угорськомовних учнів. Крім того, великою проблемою стало те, що значна частина вчителів початкових класів вийшли за кордон на початку війни, і було важко замінити їх у таких умовах. Здається, що тепер ситуація поступово налагоджується з цього погляду, і я дуже сподіваюся, що у майбутньому нам вже не доведеться знову переходити на дистанційну форму навчання через хвороби або інші обставини.
– Останнім часом, як вважаєте, наскільки важче сьогодні вчителям на початку професійної діяльності, ніж було 5 або 10 років тому?
По-перше, через вище сказані обставини, вчителям-новачкам сьогодні набагато складніше, ніж кілька років тому. Десять років тому більшість учнів були угорськомовними, якщо в ті часи 90% учнів класу були угорцями, а решта 10% – ні, то в останні роки це все – навпаки. Загальновідомим явищем стає те, що діти від змішаного шлюбу, навіть якщо їхня мати володіє угорською мовою, говорять вдома переважно українською заради тата. Це є саме прикладом одного з моїх колишніх учениць, але це не унікальний випадок. Саме тому потрібно розмовляти якомога більше на угорській мові з неугорськомовними дітьми, поки вони перебувають на території школи. Крім того, на мою думку, спрямованість дітей на технології значно ускладнює завдання для вчителів-початківців, оскільки вони також розсіюють їхню увагу, і якщо щось не привертає увагу, то не пробуджує інтерес учнів – можливо, саме через це сьогодні молоді все менше читають.
– Які поради Ви б дали вчителю початкових класів?
Правда, що педагогічна професія є найважливішою і водночас справжнім покликанням, оскільки без вчителів немає ні лікарів, ні юристів тощо. Вони навчають всім основи. І то правда, що Педагогом з великої літери є той, хто не тільки навчає, але й виховує, особливо в сьогоднішньому світі, де сім’ї, на жаль, мають занадто мало часу на це. Це прекрасна професія, прекрасне покликання, але водночас дуже складне. Але той, хто любить викликів – впорається.
Вчителям-новачкам я раджу бути наполегливими та встановлювати межу між своїм професійним та особистим життям, не приносити шкільні проблеми додому, і навпаки.
Ковач Емілія